пʼятниця, 19 червня 2015 р.

Рєбятам о звірятах

Нова поїздка до Степанівки і нова глава у моєму блозі.

Вже котрий раз, коли приїздимо до села, спостерігаю у себе дуже дивовижний стан душі: нічого не міняється, крім місця знаходження, але у селі я відчуваю мир та спокій у душі. Ніяких проблем, тих, що рояться у голові у місті, у селі я не відчуває. Як тільки приїздимо до Вінниці - все повертається на своє місце: що нового в Україні, як там на Донбасі, де взяти гроші на квартиру в місті, де взяти гроші на дім у селі, на що будемо жити...

Робота, робота, та ще раз робота. Цього разу (17 червня) різали акації та косили траву попід забором (хіба то забор? Так, купа хмизу між пеньками) ділянки. Але яка вона акація? Правильна назва — Robínia pseudoacácia, дерево-бур'ян, хоч і має немалу користь і в медицині, і в господарстві, і в лісоводстві, але найбільшу — як медонос.
Різати її треба було обов'язково, бо крім того, що вона затіняє садок, вона ще виросла вище стовпів лінії електромережі та своїми гілками могла порвати дроти.
Це вже самий кінець роботи наприкінці дня:


Приблизно такий вигляд був на початку роботи:


Цієї поїздки мали декілька “пригод”.

Під час час чистки палісаднику, під купою давнього, перепрілого хмизу знайшли їжачіне гніздо: шестеро малих, ще сліпих, але вже колючих, їжачків.



Ми їх обережно поклали на місце, закрили тим же самими хмизом, зверху прикрили свіжими гілками. Біля гнізда, як хабар та компенсацію за турбування поставили тарілочку з молоком для мами-їжачіхи.


Ввечері того ж дня спостерігали, як вона його залюбки пила.
Ми дуже хвилювалися, чи покине мама своїх діточок, чи не загинуть вони через нашу провину. Слава Богу, наші хвилювання виявилися марними, але сім'я все ж таки не лишилася на тому ж місці. Наступного дня (18 червня) ми спостерігали, як їжачіха носила своїх діток до нового гнізда.


Це десь у глибині садку, куди ми навряд чи доберемось до осені.

У хащах бузини та кропиви під забором знайшли залишки дикого кабана. Точніше частину його черепу.


Крім цього, розібравши купу старого шиферу, ми знайшли культурний шар поселення білок:


У такі моменті відчуваєш себе чи то археологом, чи то палеонтологом.
Що чи кого ми ще знайдемо, коли заглибимось у садок?

Сьогодні ж зловили ще одного ворога нашого майбутнього врожаю:


Це польова миша, яка відрізняється від домової рижуватим кольором шерсті та значно коротшим хвостом. Хоч вона і шкідник, але все ж таки живе створіння, тому у банці була віднесена на значну відстань від нашого дому та була відпущена на волю.

Наприкінці хочу поділитися просто світлинами:





2 коментарі:

  1. Якісь подібні думки періодично з'являються і в мене. Але працюю у Харкові, а поблизу від міста нічого путнього придбати нереально. Хіба що дачу в кооперативі без документів на право власності та без надії, що воно може стати нашим справжнім домом. Доречі я теж з Горлівки.

    ВідповістиВидалити
  2. Вітаю земляка!
    Поблизу міста - це скільки кілометрів?
    Спробуйте пошукати в радіусі кілометрів 30. Може, щось знайдеться.

    ВідповістиВидалити